Чи можлива взагалі версія подій Другої світової для України, яка б задовольнила більшість її населення? Від чого ми маємо відштовхуватися при створенні концепції "Другої світової по-українськи"?
З часу завершення Другої світової війни фактично кожна держава-учасник використала минулі події для створення прийнятної для всього суспільства версії війни. Чи не час вже й українцям припинити ламати списи довкола Другої світової?
Загальновідомими є популяризовані образи Радянського Союзу як жертви віроломного нападу фашистів, США – як вирішального чинника перемоги у Другій світовій або Польщі – як роздертої двома імперіями гордої країни…
Кожен з цих "портретів" обрано державами хоч і небезпідставно, проте й не без міфологізації та пропаганди.
Втім, так чи інакше такі героїчні (чи навпаки – стоїчні) "образи" допомагали консолідувати населення у часи післявоєнної відбудови. Силу та впливовість ідеологем переоцінити важко – у випадку з Радянським Союзом вони змогли навіть пережити державу-творця.
Чи можлива взагалі версія подій Другої світової для України, яка б задовольнила більшість її населення? Від чого ми маємо відштовхуватися при створенні близької і зрозумілої громадянам концепції "Другої світової по-українськи"?
За радянських часів про В’ячеслава Липинського ( 5 (18) квітня 1882, с. Затурці, Волинська область — † 14 червня 1931) в Україні воліли не згадувати. Взагалі хотіли стерти пам’ять про цю людину. Навіть його могилу в селі Затурці Локачинського району Волинської області було по-варварськи знищено. Занадто шкідливою для комуністів-інтернаціоналістів була ідеологія цього теоретика. Щоправда, були на Волині та й загалом в Україні люди, які знали про цю особистість, більшою чи меншою мірою були знайомі з його поглядами.
Знали про нього й українські емігранти, які жили в країнах Заходу. Там, хоч і невеликими тиражами, виходили у світ твори ідеолога українського консерватизму, зокрема його головна політологічна праця «Листи до братів-хліборобів» (1926). Д. Чижевський вважав В. Липинського одним із найвидатніших українських філософів ХХ ст. Були послідовники В. Липинського й серед українських істориків, котрі жили в еміграції. Однак і там, у діаспорі, він був далеко не для всіх «політично зручною фігурою», адже належав до маргінального політичного напрямку гетьманців чи то монархістів і доволі різко критикував українських націоналістів. Хоч останні часто використовували його ідеї.
65 років тому пройшла брутальна операція польської комуністичної влади, під час якої викинено з рідних домівок майже 150 тисяч українців.
28 березня 1947 року у засідці українських повстанців із сотень "Хріна" та "Стаха" загинув заступник міністра оборони Польщі генерал Кароль Свєрчевський.
Смерть однієї з ключових осіб польського комуністичного пантеону (учасника Жовтневої революції, громадянських воєн в Росії та Іспанії, одного з творців польської армії на теренах СРСР під час Другої світової) була використана як привід для початку масової депортації українців із східних теренів відновленої після війни держави.
Хоча акція під кодовою назвою "Вісла", що почалася 28 квітня, рівно через місяць після смерті генерала, готувалася задовго до повстанської засідки.
У понеділок на місці найбільшого в історії УПА Гурбинського бою під Рівним мешканці п’яти сусідніх областей вшанували пам’ять загиблих земляків. Тут молилися, співали повстанських і патріотичних пісень, реконструювали фрагменти бою, спілкувалися і шукали згадки про рідних, які у квітні 44-го зникли або загинули «на Гурбах».
На третій день Великодня 1944-го кілька тисяч упівців та ополченців, котрі зібралися в Гурбинському лісі, опинилися в оточенні 30-тисячного війська НКВС та червоної авіації. Так розпочалася найбільша операція радянського керівництва проти упівців та їхніх симпатиків – адже саме на Великдень багато хто з молодих селян прийшов або відвідати рідних, або поповнити ряди повстанців.
Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що масовий розстріл поляків у Радянському Союзі в 1940 році є військовим злочином, проте відмовився оцінювати ефективність розслідування так званої «катинської справи», проведеної російською владою.
До суду звернулися 15 громадян Польщі – родичі розстріляних. У своїй скарзі вони посилалися на порушення Росією статті про право на життя Європейської конвенції про захист прав людини, оскільки російська влада не провела ефективне розслідування загибелі їхніх родичів.
Справа була закрита Головною військовою прокуратурою Росії в 2004 році. Відповідна постанова була засекречена. Європейський суд визнав таке ставлення до родичів загиблих нелюдяним і звинуватив Росію в приховуванні інформації про обставини Катинської трагедії. Польська сторона має намір оскаржити сьогоднішнє рішення суду в Страсбурзі.
